The Wicher: new generation (укр)
Історія з Книги від пана Анджея виявилась не зовсім вигадкою. І Відомий Каер-Морхен насправді є в Карпатах, і Нільфгардці то були поляки, а слов'яни то були реданці. Ці завуальовані паралелі і
трохи змінена карта змусили всіх повірити в казку, як і хотів автор. Та
насправді в кожній казці є лиш крапля казки. І відьмаки, як вид
"мутантів" теж свого часу існували.
Школа Вовка - справді знаходилась в Карпатах, то були мудрі мольфари що могли керувати вітром і зачаровувати людей. Школа Кішки то нащадки древлян, що жили в лісах. Останніх з них кажуть вибив Данило Галицький, та все ж історія свідчить що останнє поселення, як казали в радянські часи "старовірів" проіснувало до початку червоного терору. Мабуть, одне з небагатьох сіл на всю Україну що протистояло Радянській армії маже тиждень, поки його е зрівняли з землею артилерією. Тай то не факт що вибили усіх...
Що ж до Школи Ведмедя вона існувала на Слобожанщині, біля початків могутнього Дніпра. Нині то Білорусь, заповідна зона де немає людей, немає нікого крім величезних ведмедів, які кажуть мутували від радіації з ЧАЕС. Також не забудемо про Школу Змії. То були вправні вбивці. Де вони жили важко сказати, та їх "геройства" залишали сліди у всі часи. Від викрадення гетьманів до вбивств голів ЦК компартії.
Окремої уваги заслуговують дві школи, що існують й досі поруч і ворогують між собою. Степові Грифони, вони ж в історії більше залишили слід як характерники, та Гірські Мантикори, що владарювали на кручах Криму.
Про ці паралелі ще розповідатиму довго і детально як буде наснага, та все ж хочу повідати вам історію не світу, і не книги, а однієї людини.
Жив собі хлопець, підліток такий років 12-13, в селі десь на Поділлі, роках так у 80-х. Не мав ніяких особливостей, такий собі, середньостатистичний хлопчак. Гуляв з друзями, допомагав батькам по господарству, бігав до школи, а та була за два села від нього (того й часто він до неї не добігав). Загалом складалось життя типового радянського хлопчака.
Та все ж в його середньостатистичне житіє прийшли зміни. Влітку вісімдесят... кхм року, вчергове виганяючи на пасовисько стадо корів, ще по свіжій росі, він озирнувся на ще туманний, але такий теплий схід сонця. І на краю пагорба, куди гнав своїх корів хлопчак, він побачив розмитий силует дівчини. Вона ніби випливала з туману і йшла високою травою не збиваючи роси. На цю одну чарівну мить коли він її побачив його душа пробралась холодом і любов'ю. Він відчув як вона кличе його ніби рідного сина, але кличе так неначе в могилу. Це була мить, мить до того як він отримав важкою рукою ляща. Далі все що він пам'ятав це страх що корови розбредуться, та крик. Дикий крик з того світу, крик про який колись розповідала бабуся в страшних казках перед сном.
Коли ж зірочки в очах перестали миготіти й хоч якась, налякана, але воля з'явилась в цій дитячій голівці він побачив лиш силует дядька Артема що стояв посеред випаленої трави.
Літнього ранку, коли соковита трава хилилась під краплями роси навколішки стояв хлопчак, а перед ним стояв його дядько.
Продовження історії очікуйте найближчими днями. Дякую всім хто мене читає. Пишіть, виправляйте граматику та лексику
Школа Вовка - справді знаходилась в Карпатах, то були мудрі мольфари що могли керувати вітром і зачаровувати людей. Школа Кішки то нащадки древлян, що жили в лісах. Останніх з них кажуть вибив Данило Галицький, та все ж історія свідчить що останнє поселення, як казали в радянські часи "старовірів" проіснувало до початку червоного терору. Мабуть, одне з небагатьох сіл на всю Україну що протистояло Радянській армії маже тиждень, поки його е зрівняли з землею артилерією. Тай то не факт що вибили усіх...
Що ж до Школи Ведмедя вона існувала на Слобожанщині, біля початків могутнього Дніпра. Нині то Білорусь, заповідна зона де немає людей, немає нікого крім величезних ведмедів, які кажуть мутували від радіації з ЧАЕС. Також не забудемо про Школу Змії. То були вправні вбивці. Де вони жили важко сказати, та їх "геройства" залишали сліди у всі часи. Від викрадення гетьманів до вбивств голів ЦК компартії.
Окремої уваги заслуговують дві школи, що існують й досі поруч і ворогують між собою. Степові Грифони, вони ж в історії більше залишили слід як характерники, та Гірські Мантикори, що владарювали на кручах Криму.
Про ці паралелі ще розповідатиму довго і детально як буде наснага, та все ж хочу повідати вам історію не світу, і не книги, а однієї людини.
Жив собі хлопець, підліток такий років 12-13, в селі десь на Поділлі, роках так у 80-х. Не мав ніяких особливостей, такий собі, середньостатистичний хлопчак. Гуляв з друзями, допомагав батькам по господарству, бігав до школи, а та була за два села від нього (того й часто він до неї не добігав). Загалом складалось життя типового радянського хлопчака.
Та все ж в його середньостатистичне житіє прийшли зміни. Влітку вісімдесят... кхм року, вчергове виганяючи на пасовисько стадо корів, ще по свіжій росі, він озирнувся на ще туманний, але такий теплий схід сонця. І на краю пагорба, куди гнав своїх корів хлопчак, він побачив розмитий силует дівчини. Вона ніби випливала з туману і йшла високою травою не збиваючи роси. На цю одну чарівну мить коли він її побачив його душа пробралась холодом і любов'ю. Він відчув як вона кличе його ніби рідного сина, але кличе так неначе в могилу. Це була мить, мить до того як він отримав важкою рукою ляща. Далі все що він пам'ятав це страх що корови розбредуться, та крик. Дикий крик з того світу, крик про який колись розповідала бабуся в страшних казках перед сном.
Коли ж зірочки в очах перестали миготіти й хоч якась, налякана, але воля з'явилась в цій дитячій голівці він побачив лиш силует дядька Артема що стояв посеред випаленої трави.
Літнього ранку, коли соковита трава хилилась під краплями роси навколішки стояв хлопчак, а перед ним стояв його дядько.
Продовження історії очікуйте найближчими днями. Дякую всім хто мене читає. Пишіть, виправляйте граматику та лексику
Комментарии
Отправить комментарий